•  Духнович Олександр Васильович народився 24 квітня 1803 р. в с. Тополя (тепер Гуменського округу в Словаччині)  у родині незаможного священника. Його предок по батьківській лінії, за походженням українець-волиняк, на початку XVIII ст. оселився на Пряшівщині, у селі Вишній Мрошів. Письменник згадував, що по смерті батька дід розкрив йому таємницю їхнього роду: нібито один з предків був Черкаським князем, служив Петрові І, але, будучи замішаним у якійсь ворохобі проти царя, змушений був тікати. Таким чином і опинився в с. Тополя, там назвався Духновичем, став дякувати, згодом висвятився в Мукачеві на священника. Наскільки ця версія правдоподібна, сьогодні важко сказати. У новіші часи історією роду Духновичів займався вчений Іван Панькевич, який розшукав чимало документів про те, що рід Духновичів проявляє себе на Закарпатті в середині XVIII ст.     

• Мати Марія теж походила із священницької родини Герберіїв. Батько, Василь Духнович, виховував дітей своїх у національному дусі, формував у них повагу до всього рідного, українського.    Початкову освіту Олександр здобув удома, спершу за «Букварем», а потім за «Апостолом» і «Псалтирем». На його виховання справили великий вплив брат матері Дмитро Герберій — священик у Старині та дід Іван Герберій — священик у Клокочові. Там же хлопчик відвідував сільську школу, про яку в нього залишилися неприємні спогади.

•  У 1813 р. батько відвіз сина до Ужгорода, де Олександр закінчив народну школу, а згодом гімназію, у якій навчання велося тільки угорською й латинською мовами. Після раптової смерті батька в сім’ї залишилося шестеро дітей, і Олександр, що був другим сином, хоч і мріяв "присвятити себе студіям землемірства”, був змушений послухатися матері й зайнятися богословськими студіями, бо це було родинною традицією Духновичів. І за сприяння єпископа Григорія Марковича, який виділив стипендію в розмірі 150 флоринів, поїхав до міста Кошице на «філософський курс», тобто на навчання в останніх, вищих класах гімназії (1821–1823).

• Після філософських студій у Кошіцях та богословської семінарії в Ужгороді О. Духновича посвячено по целібату (неодруженим) у священники. Як одного з найкращих учнів його призначили  архіваріусом єпархіальної канцелярії в Пряшеві. До роботи ставився дуже сумлінно, проте не отримував належної відплати й жив у злиднях. Життєрадісний юнак викликав невдоволення в черствої вдачі єпископа Г.Тарковича, котрий відмовляв йому в їжі й житлі. Про цей період життя Духнович писав: "Тяжкою була моя доля в єпархіальному уряді. Бо хоч я працював дуже старанно, не дістав я ні одного динара нагороди й зазнав тяжких злиднів. Уже й одяг мій подерся, і я не раз сидів дома босий і все ж таки старанно писав. І за все це дивної вдачі єпископ (Г. Таркович) з чистої скупості ще й харчі й кімнату відмовив мені. Нічого не допомогли прохання, пролиті сльози, нічого не принесла сумлінність. Тому в кінці жовтня 1830 року з позиченим одним флореном, обірваний і напівбосий, як злодій, я залишив місце муки й прийшов до Ужгорода". Тут  його приязно зустрів єпископ О.Почі, знайомий з ним ще з духовної семінарії. Він навіть зарахував Олександра Духновича священником Мукачівської єпархії, але це не означало можливості працевлаштування, оскільки пряшівський єпископ не дозволяв йому переїжджати зі своєї єпархії. Допоміг йому віцежупан Ужгородської жупи (адміністративно-територіальна одиниця в південних словян. Звідси слов’янські назви угорських комітатів (найбільшої адміністративно-територіальної одиниці) — жупи і їхніх начальників — жупа) Степан Петровай: він найняв Духновича для навчання свого семирічного сина. З посади домашнього вчителя (1830 р.) і почалася педагогічна діяльність Олександра Васильовича Духновича. У помешканні С. Петровая Духнович мав заробіток і харч протягом 1830- 1833 рр. До своїх практичних учительських обов’язків Олександр Васильович ставився надзвичайно серйозно, ґрунтовно студіював педагогічну теорію. У Степана Петровая була дуже багата бібліотека, якою у вільний час міг користуватися й Духнович. Тож він поринув у праці Я.А.Коменського, Й.Г.Песталоцці, А.Дістервега. Саме тоді в нього зародилася ідея самому написати підручник з педагогіки для вчителів і батьків, що він і здійснив пізніше. Потім пряшівський єпископ Таркович змусив О. Духновича повернутися на старе місце під загрозою позбавлення сану священика. Тут він знову працює в єпископській канцелярії, зазнаючи утисків і принижень. Виконував обов’язки духівника в селах Комлоші (Хмельник). Через якийсь час його переводять до Біловежі, де він замешкав чотири роки, займаючись крім основної роботи вивченням ботаніки, городництвом.

• 23 квітня 1838 р. новопризначений єпископ Василь Попович запросив О. Духновича на посаду нотаріуса консисторії. Саме тут він опрацьовує численні архіви й багаті бібліотеки, збагачуючись знаннями. У січні 1844 р. його іменовано каноніком у Пряшеві, куди він переїжджає на постійне помешкання. Тут Духнович розгортає педагогічну культурно-освітню, літературно-видавничу діяльність. Цікавився станом та розвитком народної освіти, писав і видавав шкільні підручники, видав молитовник, записав твори усної народної творчості, писав і видавав літературні твори, організував перше літературне товариство закарпатських русинів-українців., видавав літературні альманахи, народні календарі, збирав предметі для майбутнього народнього музею, викладав російську мову, допомагав бідним студентам у навчанні. Був О. Духнович і депутатом до крайового сейму у Братиславі.   

• Революційні події 1848 -1849 рр. В Угорщині О. Духнович не сприйняв і не підтримав. Обстоював рівність і рівноправність усіх народів. За видання "руських книжок" 27 квітня 1849 року Духновича заарештували угорські гонведи і, знущаючись над його людською гідністю, босоніж погнали від Пряшева до Кошиць, у тюрму. Репресії, переслідування "русскости" не зменшили його активність у громадській і літературній діяльності. Перебування російських військ в Угорщині і деяке послаблення національного гноблення після революції 1848-1849 рр. ще більше спонукало його до праці.

• Улітку 1851 року О.Духнович приїхав з Пряшева в Ужгород з наміром заснувати руську друкарню, де можна було б друкувати не тільки церковну літературу, але й підручники для шкіл, світські книги. Йому здавалося, що вже ліквідовано усі перешкоди і таку друкарню можна буде відкрити в Мукачівському монастирі, залучивши до цієї справи тамтешніх монахів. Він погодив питання з єпископом Василем Поповичем, з яким раніше працював у Пряшівській капітулі. Та в єпископській капітулі його задум не підтримали. Приголомшений Духнович, забравши свої речі з Цегольнянської фари, виїхав з Ужгорода.

• У 1856 році пряшівський єпископ Йосиф Гаганець зібрався відвідати Мукачівський монастир. У цю подорож, яка відбулася  між 15 і 30 вересня, узяв із собою Олександра Духновича. Єпископ В. Попович подбав про урочистість зустрічі з пряшівськими посланцями. За свідченням О.Духновича обидва архієреї "слились в одно тело, дышущее одною мыслею и одною душею". У цій дружній атмосфері О. Духновича знову осінили надії заснувати на Чернечій горі в Мукачеві друкарню.

• На відправах у монастирі виступав дитячий хор із села Давидкова, яким керував місцевий священник Іван Куліман. Він запросив високих гостей у своє село. Єпископ вагався, а Духнович умовив його. У Давидкові перед зібраним народом єпископ Гаганець висловив похвалу дитячому хору і його керівнику, закликав батьків посилати діточок до школи, дбати про їх освіту.

• Навесні 1858 року єпископ Й. Гаганець і О. Духнович знову відвідали Мукачівський монастир на Чернечій горі. Але на відкриття там друкарні О. Духнович дозволу не одержав. Монастиреві він залишив свої рукописи та книги з автографами.

• Духнович відстоював інтереси простої людини, жив її життям, оспівував її у своїх творах. Він був людиною великого природного таланту й різнобічних здібностей, завдяки чому став видатним діячем у галузі культури й народної освіти.   

• Завдяки наполегливості й працездатності Духнович опанував філософію, історію, літературу, юриспруденцію, педагогіку та ряд інших наук. Він оволодів латинською, грецькою, угорською, німецькою, чеською, словацькою, польською, не кажучи вже про російську та українську, мовами, про що свідчать його численні твори з літератури, історії, етнографії, філософії! педагогіки та публіцистична, культурно-освітня і педагогічна діяльність.

• Олександр Духнович активно співробітничав у віденських, будапештських, галицьких та київських періодичних виданнях. Він листувався з передовими представниками інтелігенції. Його ім'я було відоме за межами Австро-Угорщини як борця проти денаціоналізації рідного краю. У домюнхенській Чехословаччині вірш О. Духновича "Подкарпатские русини, оставьте глубокий сон" був гімном Підкарпатської Русі.

​

• Помер Духнович 30 березня 1865 р. в Пряшеві, де й похований. Прожив він усього 62 роки.